Як воно – бути велосипедистом в Україні?

Велосипед – це як кохання – з першого погляду і на все життя. Мокрий після дощу асфальт блищить у променях уранішнього сонця. Вітер розвиває волосся, свище у вухах, тріпоче кінцями розстібнутої вітровки. Повітря дзвенить щебетанням птахів. Усе навкруги буяє свіжістю. Яскраві барви осені тішать око. І ти крутиш педалі, насолоджуючись швидкістю, вітром та сонцем, і відчуваєш себе часткою всесвіту. Здається, іще мить – і ти відірвешся від землі і злетиш у сяючу блакить.

Звучить дуже райдужно та романтично, чи не так? Але, на жаль, у Києві велосипедисту особливо нема де й покататися. Майже усі столичні парки дуже й дуже запущені та недоглянуті, навіть ті, що розташовані у центрі міста. Як чудово долати підйоми та спуски в парках, що на печерських пагорбах, – Слави, Аскольдової могили, проте асфальт там майже скрізь у ямах та вибоїнах, видно, що парками ніхто не опікується. Єдине, можливо, виключення –  Маріїнський парк, але і там у багатьох місцях маленькі цеглинки, якими вимощено алейки, вже не тримаються міцно, а ходять ходором і вибиваються  з-під колес. Туалети в парку такі, що до них моторошно ввійти, а несе від них за версту. Сміття часто не встигають вивезти до вихідних, тому суботнє та недільне катання «прикрашене» для різноманітності спогляданням куп різного мотлоху та непотребу, що повипадали з переповнених баків.

Теплими вересневими днями що може бути краще, ніж проїхатися понад Дніпром тротуаром Набережного шосе! Але там навіть і не ступала нога двірника, і велосипедист, замість милуватися краєвидом, змушений уважно дивитися під колеса, щоб не наїхати часом на скло, що його нібито спеціально пригорщами розкидано по бетонних плитах уздовж річки. Декілька разів, проте, довелось побачити на набережній бригаду двірників, одного разу вони відпочивали, лежачи на траві, іншого – сиділи на узбіччі поблизу великих куп сміття і, видно, мали приємну розмову і були в чудовому гуморі, бо всі обличчя були усміхненими, і з гурту долинали обривки жартів та сміх.  Однак купи сміття нікуди не поділися, і скло не зникло, – все це ще й досі там! Як вони лежали з початку катального сезону – іще у квітні, так лежать і понині, лише збільшившись у розмірах.

 А якій препаскудний, вибачте, на набережній асфальт! Його було покладено ще, мабуть, роках у сімдесятих. Яма на ямі і тріщина на тріщині, і нерідко також трапляються взагалі недобудовані куски дороги – зовсім без усілякого асфальту. Ось вам, жителі міста та гості столиці, – приємних прогулянок понад Дніпром! Олександр Попов якось був пообіцяв велосипедистам нові велодоріжки, але, може, варто було б спочатку хоча б полагодити і довести до ладу те, що вже є? Тим паче що це не коштувало б аж так багато, бо вело-пішохідні зони не потребують великої товщини асфальтного шару.  

До багатьох парків міста велосипедистів узагалі не пускають, хоч вони нікому ніякого зла не чинять. Наприклад, до печерського Ботанічного саду або до паркової зони Музею Великої Вітчизняної війни. Так, я згодна, там буває дуже людно, особливо у свята та коли цвіте бузок. Але можна було б виділити окремі часи для велосипедистів, наприклад, з 6-ї до 9-ї години ранку. А якщо ви не пускаєте нас, велосипедистів,  до звичайних парків, тоді, будьте ласкаві, створюйте для нас велопарки, будуйте для нас велодоріжки. Для автомобілістів же будують нові дороги, розв’язки, а ми що, не люди?

Однак це ще півбіди. До тих парків, до набережної потрібно якось на велосипеді добратися.  І ось тут вже починається справжнє лихо. Велодоріжок у Києві та й узагалі в Україні майже ніде не передбачено. Отже, залишається добиратися по шосе або тротуарами. На дорогах автомобілісти, скажемо прямо, з не надто великою прихильністю ставляться до велосипедистів, часто їх узагалі не помічають, а коли й помічають, то вбачають у них скоріше прикру перешкоду, ніж повноцінних учасників дорожнього руху (проте, слава Богу, не всі, досить є й порядних та ввічливих водіїв, як правило, таких, котрі й самі мають велосипеди). Крім того, крайня права смуга шосе, де зазвичай їде велосипедист, – найгірша ділянка дороги, оскільки саме там найбільша кількість ям, вибоїн, тріщин у асфальті, каналізаційних люків, сміття та скла. Якщо в’їхати в таку яму на швидкості, не помітивши її, можна втратити рівновагу і впасти, що на дорозі аж ніяк не бажано і може навіть призвести до трагічних наслідків.

Тротуари – теж не варіант. Вони, по перше, майже усі зайняті запаркованими автомобілями, а по-друге – мало де передбачено на тротуарах з’їзди, а бровки зазвичай  досить високі, от і доводиться «скакати» з бровки на бровку, «вбиваючи» свій велосипед. Ну і пішоходам, думаю, не дуже приємно, коли раптом в них з-поза спини виринає велосипедист або їде їм назустріч. Все ж таки тротуари в першу чергу для пішоходів, але ж що нам робити, як нема велодоріжок? Але все-таки проблема номер один, повторюся, – щільно запарковані машинами тротуари.

Утім, не будемо зводити наклеп на нашу міську владу: декілька велодоріжок у Києві таки є. Але, але, але… Ну от візьмемо для прикладу хоча б велодоріжку у підніжжя монументу «Батьківщина-Мати». Вона така вузька, що навіть двом велосипедистам там роз’їхатися досить складно, а якщо ще й пішоходи є, то й зовсім неможливо. Починається ця велодоріжка якось дуже раптово і так само раптово закінчується. Веде вона в нікуди. І тягнеться лише декілька сотень метрів. То, може, дійсно, замість прокладати такі велодоріжки, краще було б прокласти новий асфальт на тротуарі Набережного шосе, або хоча б полагодити старий?

Залишається лише побажати  голові Київської міської держадміністрації Олександру Попову, щоб йому таки вдалося виконати свої обіцянки і створити сприятливі умови для розвитку велоструктури столиці.

Олена ГОРДІЄНКО

12-10-2011 19:41

Чиновники Украины безразличны к нуждам детей

Такая мысль напрашивается сама собой, когда видишь состояние детских площадок — полуразрушенных, облупленных. Эта мысль крепнет, когда узнаешь на родительском собрании в школе, что учебников катастрофически не хватает даже для младших школьников, не говоря уже о старшеклассниках, и что на новогоднем утреннике в садиках и школах дети не получат даже те дешевые сладкие подарки, которые им дарили обычно. И, наконец, эта мысль перерастает в твердую уверенность, когда замечаешь, чем кормят в школьной столовой подрастающее поколение, и выясняешь, что на питание одного школьника из бюджета Украины в разных областях выделяется от 2,5 до 8 гривен в день, причем половина этой суммы идет на транспортные расходы, а вторую зачастую разворовывают. И этот перечень симптомов безучастия к детям можно продолжать и продолжать, а ведь малым сим, как сказал Христос, принадлежит Царство Небесное...

Елена ГОРДИЕНКО

26-01-2012 20:05

Коррупция в школах

Ни для кого не секрет, что в нашем проеденном коррупцией, как одежда молью, обществе можно с помощью денег оформить любую справку — о том, что ты болен или, наоборот, здоров (смотря по обстоятельствам), пригоден к службе (ежегодная аттестация военных например) или непригоден (для тех, кто не желает идти в армию); купить диплом об образовании; приобрести права на вождение автомобиля и еще много чего полезного. Как говорится в Библии, “деньги отвечают за все”.

Так, например, полный пакет документов из БТИ, который тебе поднесут на блюдечке с голубой каемочкой, стоит от 800 долл. (ускоренное оформление); сдать экзамен на “отлично” в некоторых вузах стоит от 100 гривен, на “хорошо” — от 50, если это не основной предмет, факультативные дисциплины обойдутся значительно дороже. Откупиться от армии, по некоторым данным, будет стоить от 400 долл. и выше (в зависимости от военкомата). Для того чтобы сдать на права, потребуется взятка от 100 долл., причем какие бы супертехнику вождения и совершенство в знании правил водитель ни показал, его чаще всего “завалят” все равно, пока он не заплатит требуемую сумму. Купить права выльется в сумму от 500 до 1000 долл. А вот такую информацию можно найти в Интернете: в Украине аттестат и диплом о высшем образовании нового образца стоят 800 долл., диплом кандидата наук — 1200. Таких “кандидатов, проффесоров, водителей, врачей” мы встречаем сплошь и рядом. Это из-за них наше образование нигде не котируется, это они назначают нам дорогущее, но неэффективное лечение, получая за него откаты, это они сбивают пешеходов на переходах и перекрестках. Их становится все больше, они везде среди нас.
Однако ко всему этому мы уже привыкли и принимаем необходимость платить везде и за все как должное: не возмущаемся, не спорим, просто платим, чтобы решить свои насущные проблемы, ибо по природе своей мы слабые люди... Конечно, иногда такое положение дел существенно облегчает жизнь. Как сказала одна героиня из кинофильма “Гараж”, “в нашей стране законным путем идти можно, но дойти трудно”. Действительно, иногда легче заплатить, чем бегать по различным инстанциям, собирая справки и справки о справках, канителиться, погрязая в бюрократической трясине, столь милой сердцам наших чиновников (впрочем, виновата система, чиновники лишь маленькие в ней винтики).
Но когда коррупция проникает в детские учебные заведения, тут уж невозможно не возмутиться и промолчать. Часто ребенка не примут в детский сад или школу, пока родители не заплатят так называемый вступительный взнос, который является неофициальным и исчисляется чаще в тысячах, а не сотнях гривен. Если же у родителей нет денег, места для их ребенка в данном заведении не найдется и им придется довольствоваться какой-нибудь захудалой школой, как правило, мало престижной и с низким уровнем преподавания. Для тех детей, родители которых заплатить готовы, место всегда найдется. Жаловаться в районо бесполезно: на ребенке же потом и отыграются, так что все равно придется другую школу искать, а плохая слава как о любителях звонить куда следует уже пойдет, и в другие учебные заведения будут принимать неохотно (информация поставлена у них хорошо: свои люди и в районо, и в гороно есть).
Ну, ладно, это еще полбеды. Вот знакомая рассказала вещи воистину ужасные об одной столичной школе на Борщаговке. В этой школе такие порядки: есть классы “А” и “Б”. Родители учащихся класса “А” ежемесячно платят еще какие-то определенные взносы дирекции школы, благодаря чему их деток называют умничками, солнышками, молодцами, считают способными и многообещающими учениками и ставят им высокие баллы.
Родители учащихся класса “Б” дополнительные взносы платить отказались, вследствие чего их детей называют “дебилами”, “козлами”, “придурками” и другими весьма интересными, с точки зрения русской словесности, эпитетами. Детям из класса “Б” на 12 баллов надеяться не приходится. Учителя постоянно их прессуют, срывают на них плохое настроение и раздражение. Но даже это еще не самое худшее. Ученики из класса “Б” делятся на две группы: те, кто берет дополнительные платные уроки, именуемые репетиторством, у школьных учителей, и те, кто доходит до всего исключительно своим умом. Так вот, детям из первой группы домашних заданий задают один от силы два номера по математике и одно упражнение по украинскому языку. И отношение к таким детям не в пример лучше.
Дети второй группы горько расплачиваются за нежелание родителей пополнять доходы учителей из своего кармана: им задают 16—20 номеров по математике и 4—6 письменных упражнений по украинскому языку. Чтобы выполнить такое количество заданий, дети вынуждены засиживаться до поздней ночи, а если хоть что-то из заданного не сделано, им ставят 2 балла. Часто родителям приходится часть уроков готовить за детей: справиться с таким объемом домашней работы просто нереально. По мнению учителей, эти дети “второсортные”, у них нет никакого будущего, они просто лодыри, тунеядцы, отпетые бездельники и двоечники. Поэтому на уроках учитель не утруждает себя объяснением материала “неплательщикам”, занимается только со “своими” на дополнительных занятиях. Конечно, есть учителя-исключения, которые действительно добросовестно работают, но их единицы. Таких учителей называют “белыми воронами”. Похоже, скоро их занесут в Красную книгу.
Я думаю, мы, родители, не должны молчать. Наши дети не “быдло” и не “козлы”. Такое отношение учителей недопустимо. Главное, не сидеть сложа руки. Например, родители в Магаданской области после повального отказа их малышей посещать детский сад установили на один день в группе скрытую камеру, которая зафиксировала, как воспитательница буквально избивает детей. Родители подали в суд, воспитателя отстранили от работы в детских учреждениях, правда, всего лишь на 2 года, и обязали выплатить штраф — 60 тысяч рублей. Видеозапись родители выложили на Youtube.

Елена ГОРДИЕНКО