Краще без посередників

Корній Чуковський називав художній переклад «високим мистецтвом», Максим Рильський — «знаряддям поширення передових ідей і обміну культурними цінностями», а Олександр Сергійович Пушкін вважав, що «перекладачі — це поштові коні освіти». І вони, беззаперечно, мають рацію. Але ось що сказав про переклад Іван Сергійович Тургенєв: «Всякий перевод назначен преимущественно для незнающих подлинника. Переводчик не должен трудиться для того, чтоб доставить знающим подлинник случай оценить, верно или неверно передал он такой-то стих, такой-то оборот...»

У світлі цього є незрозумілим, чому наші діти мають вивчати Пушкіна, Лєрмонтова, Єршова та іже з ними виключно українською, тобто в перекладі? Адже якщо багато хто мріє вивчити англійську лише для того, щоб читати Шекспіра в оригіналі, то чому наші діти, які зазвичай російську дуже добре розуміють, змушені знайомитися з творами російських класиків не напряму, а через посередників? Перекладач бо ж завжди є лише посередником між автором та читачем, і, хоче він того, чи ні, залишає в перекладеному творі частку своєї особистості, натомість напевне губляться деякі цінні риси, притаманні оригінальному текстові, а отже, враження від твору, прочитаного мовою оригіналу і в перекладі, може докорінно відрізнятися, що призведе до хибного уявлення про творчість і взагалі особистість автора. Можна читати в перекладі, наприклад, Донцову чи там Марініну, там, як то кажуть, «если что-то и потеряется (у перекладі), то, поверьте, вы ничего не потеряете». Але якщо є така можливість великі безсмертні твори читати в оригіналі, то це завше краще. Так само як вивчати творчість Ван Гога чи Рафаеля і взагалі будь-якого мистця набагато ліпше за картинами-оригіналами, а не їхніми репродукціями, та ще й надрукованими просто з фотографій.

І чому ж у нашій шкільній програмі це так принципово і категорично? Чому, наприклад, вчитель не може запитати в учнів: «Діти, підніміть руку, хто з вас добре розуміє російську мову?» (Впевнена, у центральних та східних областях нашої країни таких дітей буде більшість.) «А якщо так, — чому б не міг продовжити вчитель, — ми прочитаємо з вами Єршова (чи Пушкіна) в оригіналі. Отже, “Конек-горбунок” (чи, наприклад, “Сказка о рыбаке и рыбке”)»? Безперечно, діти отримають справжнє задоволення від цих творів. Особисто я вважаю, щоб перекласти Пушкіна (або Єршова і т.д.) без шкоди для твору (а це не тільки текст, а й авторська інтенція, його стиль, художні засоби, які він використовує, стилістичні фігури твору, емоційний стан та характери персонажів, настрій усього твору та враження від нього), потрібно бути Пушкіним (або Єршовим і т.д.).

Якщо правда, що мова — то багатство людини, виходить, чим більше мов знає людина, тим вона багатша. Навіщо ж ми відбираємо такі скарби в наших дітей? Сам ж бо наш Великий Кобзар сім повістей та п’єсу “Назар Стодоля” російською мовою написав.

Інше діло — Західна Україна. Для її мешканців переклад російських класиків — це, можливо, єдиний спосіб з ними познайомитись. Але там, де діти знають і розуміють російську, чому б не дати їм такої нагоди зустрітися з автором віч-на-віч, без посередників? Або ж іще один варіант: чому б вчителеві не прочитати спершу дітям Пушкіна в оригіналі, а відтак нехай вони ще й з перекладом ознайомляться. Це також було б корисно. Можна було б навіть обговорити потім, чи вдалося перекладачеві цілком відтворити колорит твору та правильно передати враження від нього.

Обурив припис вчителя в читацькому щоденнику дитини: «Читаємо твори українською мовою». Там бо було записано: «А.Погорельский. “Черная курица, или Подземные жители”». Чи шукати десь у Інтернеті переклад цієї чудової казки? Знову ж таки, навіщо, якщо російську розуміємо добре? Чи якусь цьому творові заміну? Але ж це є унікальний і безцінний скарб літератури! Всеволодові Нестайку (за всієї моєї поваги до нього, а я вважаю, що з сучасних українських дитячих письменників він є один з кращих) все ж таки до Погорєльського далеко, утім, їх і порівнювати навіть не можна — різні епохи, різні стилі...

Знайшли такий вихід: російських класиків усе одно читаємо (і будемо читати) в оригіналі, а до читацького щоденника записуємо назву твору та ім’я автора українською. На такі от хитрощі доводиться пускатися через недоліки й категоричність нашої системи освіти.

Олена ГОРДІЄНКО

17-02-2012

Почувствуйте разницу!

Можно ли не полюбить эту прекрасную, цветущую, гостеприимную, знаменитую своими винами и сырами страну — Францию, побывав там хотя бы раз? Она приветливо встречает людей со всех концов земли, независимо от их возраста, цвета кожи, вероисповедания, социального положения и финансового состояния. Вот уж поистине свобода, равенство и братство — ее девиз.

Люди там очень простые, они не кичатся своим богатством, не пытаются затмить всех вокруг своими дорогущими автомобилями, супермодными мобильными телефонами или сверхсовременной техникой. И все — от мала до велика — очень приветливы и радушны! Мы с мужем еще ни разу не встретили ни одного нелюбезного француза, хотя побывали в этой замечательной стране не единожды. Впервые посетив Францию, мы, как Алиса в Стране чудес, не успевали удивляться и поражаться всему увиденному.

Кроме их такой непривычной для нас, простых смертных, вежливости, нас изумило море цветов: каждый уголок Франции, даже самый провинциальный городок (по крайней мере, те городки, в которых мы побывали, а мы посетили немало больших и маленьких городков и поселков на севере Франции), украшен цветочными клумбами, вазонами и горшками с цветами, которые выставлены просто вдоль улиц или возле домов и госучреждений, и никому, заметьте, не придет в голову их украсть. (Города, кстати, у них утопают в цветах круглый год, в холодное время высаживают морозостойкие сорта). Сами французы на наши восторженные возгласы лишь пожимают плечами: иначе и быть не может, мы же платим налоги, объясняют они. По той же самой причине у них ровные дороги (как говорит мой муж, у них на всю Францию три ямы) и потрясающая чистота кругом: люди просто платят налоги, которые доходят до цели своего назначения, а не оседают в карманах “ответственных” чиновников, как у нас. О том, что украинцы тоже платят налоги, а ничего подобного в Украине и близко нет, мы просто промолчали.

Конечно, что касается чистоты, здесь вопрос и в сознательности самих граждан. Ни один порядочный француз не позволит себе выбросить бумажку или выплюнуть жвачку просто под ноги. Кроме того, для мусора у них имеются разные баки, и люди со всей ответственностью сортируют мусор у себя дома, чтобы, не дай Боже, не выбросить стекло в урну для пластика или наоборот. Нам в этом отношении до них еще расти и расти!

В этот раз мы приехали не только проведать наших родственников (маму и сестричку), но и полюбоваться на нашу маленькую новорожденную племянницу. За право держать свою чудесную малышку на руках родителям пришлось побороться: им поставили диагноз бесплодие, и в течение 6 лет(!) они сдавали необходимые анализы, проходили всевозможные тесты, оперировались, принимали недешевые медикаменты, в общем, проходили очень дорогостоящий курс лечения, за которое, впрочем, они лично не заплатили ни цента: полностью все расходы в таких случаях берет на себя государство. (Вот как надо повышать уровень рождаемости в стране! У нас же, чтобы у здоровой беременной женщины просто роды приняли, нужно немалые деньги заплатить, не говоря уже о подобном лечении, — такое себе только единицы позволить могут. Наш глубокоуважаемый Президент обещал уровень рождаемости в стране поднять, однако воз и ныне там. Неудивительно, что рождаемость во Франции составляет 12,57 рождений на тысячу человек, в Украине же — всего 9,6 (по данным CIA World Factbook за 2009 год).

В Бретани, северном регионе Франции, омываемом водами Атлантического океана, уже больше десяти лет живет наша дорогая мама. Хоть она и украинка, во Франции ее приняли, как свою, окружили теплом и заботой. Несколько лет назад у нее обнаружили гепатит В с фиброзом печени III степени. С этого момента Французское государство ей, украинской гражданке, обеспечивает полный медицинский контроль и оплачивает все необходимое лечение. Так, ежедневно на протяжении 4 лет мама должна принимать лекарство Бараклюд, подавляющее разрушительный вирус. Стоимость одной упаковки этих таблеток — 528,91 евро. В коробке 31 таблетка — ровно на месяц. Это лекарство мама пьет уже 3 года, причем заказать его может в любой аптеке Франции, предоставив всего лишь копию рецепта и медицинскую страховую карточку. А теперь подумайте на минутку, сколько денег потратило Французское государство только на одну простую женщину, к тому же еще и не француженку! А что делает наше государство (правительство) для своих граждан? Не случайно продолжительность жизни во Франции — 81,09 года, в Украине — 68,46 (по данным того же CIA World Factbook).

К сожалению, в этот раз мы уже не застали в живых одну нашу знакомую — мадам Жермен. На девяностом году жизни у нее образовалась раковая опухоль. По желанию пожилой женщины после необходимой госпитализации ее отправили на реанимацию... к ней домой, куда было доставлено все нужное оборудование, дыхательный аппарат, больничная койка с поручнями для лежачего больного (после операции у мадам Жермен отказали ноги) и прочее. Кроме того, ежедневно в течение 7 месяцев (до самой ее смерти) к ней приходили: медсестра — измерять давление, следить за показаниями аппаратов и делать перевязки, санитарка, которая мыла и переодевала больную, меняла ей постель, и еще одна женщина, которая приносила еду и кормила свою подопечную. Думаю, излишне объяснять, что все это совершенно бесплатно. (Не правда ли, звучит, как сказка, просто не верится, что такое вообще возможно!) Так заботится о своих пенсионерах Франция. Совсем не в таких условиях уходят из жизни наши старички, а забота об умирающих, парализованных или лежачих больных ложится полностью и целиком на плечи их родственников. Конечно, во Франции все платят обязательные сборы на медицинское страхование, но, как нам сказали наши родственники, в процентном соотношении с их зарплатами это сущие пустяки. Ну и, конечно, пенсионные взносы, но их и наши пенсионеры тоже ведь платили, а что получили взамен? Что называется, почувствуйте разницу!

Так что французам легко быть любезными, гораздо больше ценятся украинские вежливость и радушие: если наш народ, живя в таких условиях, сумел их сохранить, значит, еще не все потеряно.

Елена ГОРДИЕНКО

31-07-2011