Сестри Бронте

11-11-2012 12:00

Три сестри, три письменниці, три шляхи...

Цього року виповнилося 196 років від дня народження англійської письменниці Шарлотти Бронте, 194 роки від дня народження її сестри Емілі Бронте та 192 роки від дня народження наймолодшої з сестер — Енн Бронте.

На жаль, я зіткнулася з тим, що не так вже багато людей у нашій країні знайомі з творчістю сестер, дехто взагалі про них не чув, інші вважають їхні твори чимось на кшталт жіночих романів, не вартих уваги серйозних людей. Роман Шарлотти Бронте “Джен Ейр” ще більш-менш відомий, але мало хто знає про її твір “Містечко”, який, на мою думку, набагато глибший та реалістичніший. Творчості її сестер — Емілі та Енн — приділяють ще менше уваги. Часто можна зустріти в критичній літературі фразу: “...книги сестер Бронте, насамперед Шарлотти...” Однак я вважаю, що творчість її сестер була не менш значною й впливовою.

Насправді кожна з цих письменниць зробила досить великий внесок у розвиток перш за все англійської романістики, але також і світової літератури, оскільки творчий метод кожної з сестер Бронте відзначається новаторством та своєрідністю, їхні твори поєднують у собі традиції романтизму та принципи реалізму, а роман “Грозовий Перевал” Емілі Бронте, випереджаючи час, навіть утілює в собі ознаки модерністського зображення.

Високо цінували творчість сестер Бронте В.Теккерей, Л.Толстой, І. Гончаров, Ф.Достоєвський, М.Чернишевський, К.Маркс та інші видатні письменники.

Розпочинали свою творчість сестри разом: 1846 року під чоловічими псевдонімами вони видали збірку “Вірші Каррера, Елліса та Ектона Белл”. Далі кожна з них знайшла свій окремий творчий шлях, хоча де в чому мотиви їхніх творів співзвучні, наприклад, викриття соціальної нерівності, захист жіночої рівноправності тощо.

Шарлотта Бронте

Найстарша сестра — Шарлотта Бронте (1816—1855) — авторка декількох десятків віршів і чотирьох романів: “Учитель”, “Джен Ейр”, “Шерлі” і “Містечко”. Твори Шарлотти багато в чому автобіографічні, у них відобразилися враження та події її особистого життя.

Перший роман Шарлотти “Вчитель” був відхилений видавцями і вийшов друком лише після смерті письменниці. На мою думку, цей роман не найсильніший з її творів, але в ньому вже закладено провідні мотиви дальшої творчості авторки. Так, головна героїня роману Френсіс Генрі відстоює своє право на працю, без якої не уявляє повноцінного життя, вона не погоджується жити коштом свого чоловіка, опікуючись лише домашнім клопотом, це пошук і потяг жінки знайти себе й своє місце в житті.

Роман “Джен Ейр” — найпопулярніший і один з кращих романів письменниці, який увібрав у себе риси автобіографічного й соціально-психологічного роману. Головна героїня твору Джен Ейр втілює уявлення Бронте про сучасну жінку, що прагне влаштувати своє життя, стати самостійною, ні від кого не залежати і бути не лише дружиною, але й гідним другом мужчини.

Наступний роман “Шерлі”, на мою думку, також не належить до найсильніших творів авторки, він є своєрідним виходом за межі звичної для письменниці тематики. Це роман соціально-історичний. Основна тема твору — класовий конфлікт та робітничі заворушення в Англії початку XIX ст. Працюючи над книжкою, письменниця уважно вивчала документальні матеріали.

Останній роман Ш.Бронте “Містечко” займає аж ніяк не останнє місце в її творчості. Як на мене, це найсильніший, найглибший і найкращий її твір, який вирізняється з-поміж інших трагічним фіналом: корабель, на якому пливе до головної героїні Люсі її наречений Поль Емманюель, єдина близька їй людина, потрапляє в бурю. Проте, ми не знаємо, чи пощастило йому врятуватися. І образ головної героїні Люсі Сноу психологічно глибший та реалістичніший, ніж у інших романах письменниці.

Шарлотта Бронте створила новий тип літературного героя — жінку, яка була повною протилежністю існуючому на той час ідеалові “лагідного ангела”. Усі героїні Ш.Бронте мають багато спільного. По-перше, вони некрасиві (окрім героїні роману “Шерлі”), що було нововведенням для англійського роману вікторіанської епохи. Іще до початку праці над романом “Джен Ейр” Шарлотта якось дорікла сестрам: чому їхні героїні гарні? “Але ж інакше читача не зацікавиш”, — відповіли Емілі та Енн. “Ви помиляєтесь, — сказала Шарлотта. — Хочете, моя героїня буде негарною на вроду, але людиною настільки цікавою, гідною й привабливою, що її неодмінно покохають?” (Тугушева М. “Мужество таланта”). Але все ж таки Шарлотта не була першим літератором, зобразившим у своєму творі звичайну жінку, яка не відзначається особливою красою. ЇЇ попередником у цьому був Шекспір:

Ее глаза на звезды не похожи,

Нельзя уста кораллами назвать,

Не белоснежна плеч открытых кожа,

И черной проволокой вьется прядь.

(Сонет 130 у перекладі Маршака)

По-друге, в образах своїх героїнь Шарлотта Бронте змалювала незвичайну жінку, яка відважно висловлює свої думки, діє рішуче та розсудливо, жінку практичну й делікатну з багатим внутрішнім світом. Жінку, яка прагне забезпечувати себе власним трудом і не хоче ні в чому поступатися чоловікові. Такий жіночий образ вперше було створено в англійській літературі.

Новаторством у романі вікторіанської епохи була й та сміливість, з якою письменниця змалювала почуття любові в романі “Джен Ейр”. Тим паче нечуваною й неприпустимою річчю було те, що Джен першою освідчилася в коханні Містеру Рочестеру.

Це далеко не повний огляд внеску Шарлотти Бронте в англійську і світову літературу.

Емілі Бронте

Середня сестра — Емілі Бронте (1818—1848) — авторка книги “Грозовий перевал” та багатьох ліричних віршів. Так, вона за своє недовге життя написала один-єдиний роман, але роман настільки сильний, сповнений таких глибоких роздумів, а зображені в ньому герої Хіткліф та Кетрін настільки яскраві й багаті особистості, що він по праву займає своє особливе і досить значне місце у світовій літературі. “Грозовий перевал” — це роман про кохання в умовах соціальної нерівності та несправедливості, де майстерно зображено внутрішній світ персонажів з їхніми роздумами, ваганнями, мріями, хвилюваннями. Але цікава ця книга крім усього іншого також тим творчим методом, який використала Емілі, пишучи її. Письменниця застосовує нові літературні прийоми, які трохи згодом будуть означені як риси модернізму — новітнього літературно-мистецького спрямування кінця XIX — початку XX ст.

Це і комплекс дуалізмів: дві любовні історії, два маєтки і дві сім’ї, два оповідачі (Локвуд і Неллі Дін) і два герої (Хіткліф і Лінтон), дві героїні (дві Кетрін) і два негідники (Хінді і Хіткліф) (О.Бандровська). Це і притаманний роману символізм: Грозовий Перевал і Долина Дроздів символізують у романі своєрідні полюси — два протилежні світи. Дім на Грозовому Перевалі — оселя дітей бурі, а цивілізований сучасний будинок у затишній Долині Дроздів — дітей миру (Х.Пастух).

Це і ритми повторень, характерні для композиції роману. Написи на підвіконні, що їх у третьому розділі роману читає містер Локвуд, становлять дві лінії кохання. Це було “ім’я, видряпане літерами усіх видів та розмірів: Кетрін Ерншоу. Деінде воно чергувалося з “Кетрін Хіткліф” та “Кетрін Лінтон”. Отже, перша лінія: Кетрін Ерншоу — Кетрін Хіткліф — Кетрін Лінтон. Героїня роману ніби приміряє дві долі, двох чоловіків. Ім’я Хіткліфа стоїть першим, але дівчина уже погодилася стати дружиною іншого — Лінтона. Але своєрідним структурним центром роману виступає смерть Кетрін і народження її доньки, Кетрін Лінтон. Молодша Кетрін Лінтон насильно виходить заміж за сина Хіткліфа і стає Кетрін Хіткліф і лише після його смерті знаходить справжнє кохання з племінником своєї матері Хейртоном Ерншоу, збираючись стати Кетрін Ерншоу. Написи на підвіконні, читані у зворотному порядку: Кетрін Лінтон — Кетрін Хіткліф — Кетрін Ерншоу, намічають другу лінію кохання, яка у дзеркально протилежному порядку повторює основні етапи попередньої історії (О.Бандровська).

Це і відкритість фіналу “Грозового перевалу”: авторка не прощається з читачем у кінці роману, кінець однієї розповіді збігається з початком іншої: це новонароджене кохання між другою Кетрін та другим Хіткліфом (Ерншоу). І буквально на останній сторінці твору з’являються привиди Кетрін і Хіткліфа, що лише після своє смерті змогли з’єднатися, щоб бути разом. Так початок збігається з кінцем, і структура роману утворює замкнуте коло, що багато пізніше стане однією з важливих ознак модерністської течії в літературі.

Енн Бронте

Два романи наймолодшої сестри — Енн Бронте (1820—1849): “Агнес Грей” і “Незнайомка з Вайльдфелл-холу” дещо відрізняються від творів Шарлотти та Емілі. Творчість Енн більш тяжіє до реалістичного літературного напрямку. Романи Енн Бронте — це своєрідний щоденник, що містить багато обставин та реалій життя автора та її епохи. І хоча у її книгах ми не знаходимо історичних фактів, відомих історичних постатей, яких-небудь значних подій суспільного життя, проте ми проймаємося атмосферою життя людей того кола, до якого належали сестри Бронте, пізнаємо їхню мораль та звичаї, розуміємо, як формувався характер і внутрішній світ самої Енн, її релігійні переконання, її надії та помисли (Н.Михальська).

У романі “Агнес Грей” письменниця детально зображує найменші подробиці життя спочатку буржуазних родин, а потім і провінційного дворянства, де служить гувернанткою головна героїня Агнес: їхній побут, звички, їхні уявлення про виховання дітей, подружні стосунки, і висловлює свій осуд такому існуванню лише для задоволення власних потреб та інтересів.

Ще з більшою майстерністю зображує своїх персонажів Енн Бронте у романі “Незнайомка з Вайльдвелл-холу”. І якщо її герої у “Агнес Грей” традиційно поділяються на “поганих” та “хороших”, то в другому романі її персонажі — неоднозначні, за одних обставин вони виявляють себе з найкращого боку, за інших — викриваються їхні пороки та слабкості. Так, головний герой Маркхем, загалом позитивний персонаж, у хвилини гніву здатен на жахливі, навіть жорстокі вчинки. Така неоднозначність персонажів є типовою рисою реалізму.

Романи Енн Бронте є також дидактичними, виховальними. Вона зосереджує увагу на моральних проблемах, сімейних стосунках. У романі “Незнайомка з Вайльдвелл-холу” письменниця порушує тему руйнівних наслідків алкоголізму, зображуючи гибель і розкол щасливих сімейних стосунків. Письменниця відстоює право жінки на розрив с чоловіком, якщо він виявився негідною людиною. Ці питання були неприйнятними для вікторіанської літератури. А в романі “Агнес Грей” письменниця зображує нещасливе сімейне життя міс Меррей як наслідок її хибних уявлень про щастя.

Тема соціальної нерівності — ще одна характерність реалістичної традиції, притаманна творам Енн Бронте. Так, Агнес розуміє, що у неї як гувернантки є лише одне право: “підкорятися та догоджати”. Вона з подивом і болем спостерігає, як її вихованки відносяться до тих бідняків, дома яких вони відвідують від нічого робити, задля розваги: “Они смотрели на них как на существа совсем иного мира и не щадили их чувств... смеялись над их простодушием и местными выражениями”.

Але все ж таки не можна сказати, що творчість Енн Бронте є вільною від романтичних тенденцій. У її творах присутня тема втрачених ілюзій — характерна риса романтизму (пригадаємо “Великі сподівання” Чарльза Діккенса та “Утрачені ілюзії” Оноре де Бальзака). Так, її героїня Агнес, починаючи нове життя, сповнена райдужних мрій і сподівань: “Как было бы чудесно стать гувернанткой! Увидеть мир!.. Самой все за себя решать, дать применение своим пропадающим втуне способностям, испробовать свои силы...” Але це поривання до нового життя та самостійності при зіткненні з реальністю обертається глибоким розчаруванням. Таким чином, письменниця зображує конфлікт мрії та дійсності. Таких же розчарувань зазнає і Хелен у своїх сподіваннях перевиховати легковажного містера Хантінгтона, якому вона віддає своє серце і руку. Але після одруження він, замість виправитись, стає іще гіршою людиною.

Отже, твори сестер Бронте ніяким чином не можна вважати “другосортною літературою” або “жіночими романами”. Вони займають своє особливе і не останнє місце у світовій літературі, а у книжковій шафі цілком по праву стоять поруч з творами Вільяма Теккерея, Чарльза Діккенса, Томаса Гарді — великих синів Англії.

Олена ГОРДІЄНКО

Як воно – бути велосипедистом в Україні?

Велосипед – це як кохання – з першого погляду і на все життя. Мокрий після дощу асфальт блищить у променях уранішнього сонця. Вітер розвиває волосся, свище у вухах, тріпоче кінцями розстібнутої вітровки. Повітря дзвенить щебетанням птахів. Усе навкруги буяє свіжістю. Яскраві барви осені тішать око. І ти крутиш педалі, насолоджуючись швидкістю, вітром та сонцем, і відчуваєш себе часткою всесвіту. Здається, іще мить – і ти відірвешся від землі і злетиш у сяючу блакить.

Звучить дуже райдужно та романтично, чи не так? Але, на жаль, у Києві велосипедисту особливо нема де й покататися. Майже усі столичні парки дуже й дуже запущені та недоглянуті, навіть ті, що розташовані у центрі міста. Як чудово долати підйоми та спуски в парках, що на печерських пагорбах, – Слави, Аскольдової могили, проте асфальт там майже скрізь у ямах та вибоїнах, видно, що парками ніхто не опікується. Єдине, можливо, виключення –  Маріїнський парк, але і там у багатьох місцях маленькі цеглинки, якими вимощено алейки, вже не тримаються міцно, а ходять ходором і вибиваються  з-під колес. Туалети в парку такі, що до них моторошно ввійти, а несе від них за версту. Сміття часто не встигають вивезти до вихідних, тому суботнє та недільне катання «прикрашене» для різноманітності спогляданням куп різного мотлоху та непотребу, що повипадали з переповнених баків.

Теплими вересневими днями що може бути краще, ніж проїхатися понад Дніпром тротуаром Набережного шосе! Але там навіть і не ступала нога двірника, і велосипедист, замість милуватися краєвидом, змушений уважно дивитися під колеса, щоб не наїхати часом на скло, що його нібито спеціально пригорщами розкидано по бетонних плитах уздовж річки. Декілька разів, проте, довелось побачити на набережній бригаду двірників, одного разу вони відпочивали, лежачи на траві, іншого – сиділи на узбіччі поблизу великих куп сміття і, видно, мали приємну розмову і були в чудовому гуморі, бо всі обличчя були усміхненими, і з гурту долинали обривки жартів та сміх.  Однак купи сміття нікуди не поділися, і скло не зникло, – все це ще й досі там! Як вони лежали з початку катального сезону – іще у квітні, так лежать і понині, лише збільшившись у розмірах.

 А якій препаскудний, вибачте, на набережній асфальт! Його було покладено ще, мабуть, роках у сімдесятих. Яма на ямі і тріщина на тріщині, і нерідко також трапляються взагалі недобудовані куски дороги – зовсім без усілякого асфальту. Ось вам, жителі міста та гості столиці, – приємних прогулянок понад Дніпром! Олександр Попов якось був пообіцяв велосипедистам нові велодоріжки, але, може, варто було б спочатку хоча б полагодити і довести до ладу те, що вже є? Тим паче що це не коштувало б аж так багато, бо вело-пішохідні зони не потребують великої товщини асфальтного шару.  

До багатьох парків міста велосипедистів узагалі не пускають, хоч вони нікому ніякого зла не чинять. Наприклад, до печерського Ботанічного саду або до паркової зони Музею Великої Вітчизняної війни. Так, я згодна, там буває дуже людно, особливо у свята та коли цвіте бузок. Але можна було б виділити окремі часи для велосипедистів, наприклад, з 6-ї до 9-ї години ранку. А якщо ви не пускаєте нас, велосипедистів,  до звичайних парків, тоді, будьте ласкаві, створюйте для нас велопарки, будуйте для нас велодоріжки. Для автомобілістів же будують нові дороги, розв’язки, а ми що, не люди?

Однак це ще півбіди. До тих парків, до набережної потрібно якось на велосипеді добратися.  І ось тут вже починається справжнє лихо. Велодоріжок у Києві та й узагалі в Україні майже ніде не передбачено. Отже, залишається добиратися по шосе або тротуарами. На дорогах автомобілісти, скажемо прямо, з не надто великою прихильністю ставляться до велосипедистів, часто їх узагалі не помічають, а коли й помічають, то вбачають у них скоріше прикру перешкоду, ніж повноцінних учасників дорожнього руху (проте, слава Богу, не всі, досить є й порядних та ввічливих водіїв, як правило, таких, котрі й самі мають велосипеди). Крім того, крайня права смуга шосе, де зазвичай їде велосипедист, – найгірша ділянка дороги, оскільки саме там найбільша кількість ям, вибоїн, тріщин у асфальті, каналізаційних люків, сміття та скла. Якщо в’їхати в таку яму на швидкості, не помітивши її, можна втратити рівновагу і впасти, що на дорозі аж ніяк не бажано і може навіть призвести до трагічних наслідків.

Тротуари – теж не варіант. Вони, по перше, майже усі зайняті запаркованими автомобілями, а по-друге – мало де передбачено на тротуарах з’їзди, а бровки зазвичай  досить високі, от і доводиться «скакати» з бровки на бровку, «вбиваючи» свій велосипед. Ну і пішоходам, думаю, не дуже приємно, коли раптом в них з-поза спини виринає велосипедист або їде їм назустріч. Все ж таки тротуари в першу чергу для пішоходів, але ж що нам робити, як нема велодоріжок? Але все-таки проблема номер один, повторюся, – щільно запарковані машинами тротуари.

Утім, не будемо зводити наклеп на нашу міську владу: декілька велодоріжок у Києві таки є. Але, але, але… Ну от візьмемо для прикладу хоча б велодоріжку у підніжжя монументу «Батьківщина-Мати». Вона така вузька, що навіть двом велосипедистам там роз’їхатися досить складно, а якщо ще й пішоходи є, то й зовсім неможливо. Починається ця велодоріжка якось дуже раптово і так само раптово закінчується. Веде вона в нікуди. І тягнеться лише декілька сотень метрів. То, може, дійсно, замість прокладати такі велодоріжки, краще було б прокласти новий асфальт на тротуарі Набережного шосе, або хоча б полагодити старий?

Залишається лише побажати  голові Київської міської держадміністрації Олександру Попову, щоб йому таки вдалося виконати свої обіцянки і створити сприятливі умови для розвитку велоструктури столиці.

Олена ГОРДІЄНКО

12-10-2011 19:41

Чиновники Украины безразличны к нуждам детей

Такая мысль напрашивается сама собой, когда видишь состояние детских площадок — полуразрушенных, облупленных. Эта мысль крепнет, когда узнаешь на родительском собрании в школе, что учебников катастрофически не хватает даже для младших школьников, не говоря уже о старшеклассниках, и что на новогоднем утреннике в садиках и школах дети не получат даже те дешевые сладкие подарки, которые им дарили обычно. И, наконец, эта мысль перерастает в твердую уверенность, когда замечаешь, чем кормят в школьной столовой подрастающее поколение, и выясняешь, что на питание одного школьника из бюджета Украины в разных областях выделяется от 2,5 до 8 гривен в день, причем половина этой суммы идет на транспортные расходы, а вторую зачастую разворовывают. И этот перечень симптомов безучастия к детям можно продолжать и продолжать, а ведь малым сим, как сказал Христос, принадлежит Царство Небесное...

Елена ГОРДИЕНКО

26-01-2012 20:05

Коррупция в школах

Ни для кого не секрет, что в нашем проеденном коррупцией, как одежда молью, обществе можно с помощью денег оформить любую справку — о том, что ты болен или, наоборот, здоров (смотря по обстоятельствам), пригоден к службе (ежегодная аттестация военных например) или непригоден (для тех, кто не желает идти в армию); купить диплом об образовании; приобрести права на вождение автомобиля и еще много чего полезного. Как говорится в Библии, “деньги отвечают за все”.

Так, например, полный пакет документов из БТИ, который тебе поднесут на блюдечке с голубой каемочкой, стоит от 800 долл. (ускоренное оформление); сдать экзамен на “отлично” в некоторых вузах стоит от 100 гривен, на “хорошо” — от 50, если это не основной предмет, факультативные дисциплины обойдутся значительно дороже. Откупиться от армии, по некоторым данным, будет стоить от 400 долл. и выше (в зависимости от военкомата). Для того чтобы сдать на права, потребуется взятка от 100 долл., причем какие бы супертехнику вождения и совершенство в знании правил водитель ни показал, его чаще всего “завалят” все равно, пока он не заплатит требуемую сумму. Купить права выльется в сумму от 500 до 1000 долл. А вот такую информацию можно найти в Интернете: в Украине аттестат и диплом о высшем образовании нового образца стоят 800 долл., диплом кандидата наук — 1200. Таких “кандидатов, проффесоров, водителей, врачей” мы встречаем сплошь и рядом. Это из-за них наше образование нигде не котируется, это они назначают нам дорогущее, но неэффективное лечение, получая за него откаты, это они сбивают пешеходов на переходах и перекрестках. Их становится все больше, они везде среди нас.
Однако ко всему этому мы уже привыкли и принимаем необходимость платить везде и за все как должное: не возмущаемся, не спорим, просто платим, чтобы решить свои насущные проблемы, ибо по природе своей мы слабые люди... Конечно, иногда такое положение дел существенно облегчает жизнь. Как сказала одна героиня из кинофильма “Гараж”, “в нашей стране законным путем идти можно, но дойти трудно”. Действительно, иногда легче заплатить, чем бегать по различным инстанциям, собирая справки и справки о справках, канителиться, погрязая в бюрократической трясине, столь милой сердцам наших чиновников (впрочем, виновата система, чиновники лишь маленькие в ней винтики).
Но когда коррупция проникает в детские учебные заведения, тут уж невозможно не возмутиться и промолчать. Часто ребенка не примут в детский сад или школу, пока родители не заплатят так называемый вступительный взнос, который является неофициальным и исчисляется чаще в тысячах, а не сотнях гривен. Если же у родителей нет денег, места для их ребенка в данном заведении не найдется и им придется довольствоваться какой-нибудь захудалой школой, как правило, мало престижной и с низким уровнем преподавания. Для тех детей, родители которых заплатить готовы, место всегда найдется. Жаловаться в районо бесполезно: на ребенке же потом и отыграются, так что все равно придется другую школу искать, а плохая слава как о любителях звонить куда следует уже пойдет, и в другие учебные заведения будут принимать неохотно (информация поставлена у них хорошо: свои люди и в районо, и в гороно есть).
Ну, ладно, это еще полбеды. Вот знакомая рассказала вещи воистину ужасные об одной столичной школе на Борщаговке. В этой школе такие порядки: есть классы “А” и “Б”. Родители учащихся класса “А” ежемесячно платят еще какие-то определенные взносы дирекции школы, благодаря чему их деток называют умничками, солнышками, молодцами, считают способными и многообещающими учениками и ставят им высокие баллы.
Родители учащихся класса “Б” дополнительные взносы платить отказались, вследствие чего их детей называют “дебилами”, “козлами”, “придурками” и другими весьма интересными, с точки зрения русской словесности, эпитетами. Детям из класса “Б” на 12 баллов надеяться не приходится. Учителя постоянно их прессуют, срывают на них плохое настроение и раздражение. Но даже это еще не самое худшее. Ученики из класса “Б” делятся на две группы: те, кто берет дополнительные платные уроки, именуемые репетиторством, у школьных учителей, и те, кто доходит до всего исключительно своим умом. Так вот, детям из первой группы домашних заданий задают один от силы два номера по математике и одно упражнение по украинскому языку. И отношение к таким детям не в пример лучше.
Дети второй группы горько расплачиваются за нежелание родителей пополнять доходы учителей из своего кармана: им задают 16—20 номеров по математике и 4—6 письменных упражнений по украинскому языку. Чтобы выполнить такое количество заданий, дети вынуждены засиживаться до поздней ночи, а если хоть что-то из заданного не сделано, им ставят 2 балла. Часто родителям приходится часть уроков готовить за детей: справиться с таким объемом домашней работы просто нереально. По мнению учителей, эти дети “второсортные”, у них нет никакого будущего, они просто лодыри, тунеядцы, отпетые бездельники и двоечники. Поэтому на уроках учитель не утруждает себя объяснением материала “неплательщикам”, занимается только со “своими” на дополнительных занятиях. Конечно, есть учителя-исключения, которые действительно добросовестно работают, но их единицы. Таких учителей называют “белыми воронами”. Похоже, скоро их занесут в Красную книгу.
Я думаю, мы, родители, не должны молчать. Наши дети не “быдло” и не “козлы”. Такое отношение учителей недопустимо. Главное, не сидеть сложа руки. Например, родители в Магаданской области после повального отказа их малышей посещать детский сад установили на один день в группе скрытую камеру, которая зафиксировала, как воспитательница буквально избивает детей. Родители подали в суд, воспитателя отстранили от работы в детских учреждениях, правда, всего лишь на 2 года, и обязали выплатить штраф — 60 тысяч рублей. Видеозапись родители выложили на Youtube.

Елена ГОРДИЕНКО

26-04-2012 18:43

Украинские лендлорды в свете вечности

23 апреля — Всемирный день книги

Просто удивительно, насколько бессмертны книги! Читаю “Человека, который смеется”, написанного в 1868 году, и хотя действие романа происходит в период с 1688 по 1705 годы и в Англии, кажется порой, что Виктор Гюго писал о нашем времени и об Украине. Судите сами.

“Лорд — это человек, у которого есть все и который в своем лице воплощает все. Лорд — это существо, попирающее законы человеческой природы (украинские лорды попирают даже Конституцию, перекраивая ее на свой вкус); лорд — это тот, кто в юности имеет права старика, а в старости — все преимущества молодости... Какое счастье для народа — иметь двадцать пять герцогов, пять маркизов, семьдесят шесть графов, девять виконтов и шестьдесят одного барона, что составляет в совокупности сто семьдесят пэров... (Другими словами, персонаж Гюго Урсус перечисляет олигархов Англии XVIII века; журнал “Фокус” представил рейтинг 200 самых богатых людей Украины XXI века: как видите, ничего не изменилось, разве что число олигархов, да и то ненамного.) ...Велика, подумаешь, важность, если при этом кое-где попадаются лохмотья! Нельзя же требовать, чтобы всюду было одно золото. Лохмотья так лохмотья! Зато рядом с ними — пурпур. Одно искупает другое. Велика важность, что на свете есть неимущие! Они служат строительным материалом для счастья богачей...” Ну, то, что бедные оплачивают все прихоти богатых, еще до нашей эры очень тонко подметил Гомер. Так, царь Алкиной, принимая у себя Одиссея и желая одарить его богатыми подарками, говорит своим придворным:

Все уж в ковчеге лежит драгоценном;

и данные гостю

Ризы, и чудной работы златые сосуды,

и много

Разных подарков других

от владык феакийских; пускай же

К ним по большому котлу

и треножнику прочной работы

Каждый прибавит; себя ж наградим

за убытки богатым

Сбором с народа...

Конечно, легко быть щедрым за счет народа. Легко брать кредиты МВФ на развитие бизнеса, расплачиваться-то за эти кредиты народу придется! Лордам — кредиты на развитие предприятий, простолюдинам — повышение пенсионного возраста и отмена льгот! Олигархам — евро-2012 и возможность еще на этом подзаработать, народу — более высокие налоги и европейские цены! Все честно. Каждому свое. Когда в 2008 году начался мировой финансовый кризис, многие олигархи и финансовые акулы, дабы тяжесть этого события не легла на их плечи и чтобы сохранить привычный образ жизни, не желая в чем-то себе отказывать, снизили своим работникам зарплаты на 20—30, а то и 50 процентов, отчего их доходы только увеличились, каковые (зарплаты) поднять по окончании кризиса так и не удосужились. Вот и выходит, что все бремя финансового кризиса целиком и полностью несет на себе народ. Наши лорды, почти все, платят своим рабочим зарплаты в конвертах, обрекая их тем самым на минимальную пенсию в будущем, чтобы не лишить себя очередного курорта или пирушки в настоящем.

Однако вернемся к Гюго: “Подумай об этом, дуралей! Знаешь ли ты, что одними кроликами, содержащимися в садках графа Линдсея, можно было бы накормить всю голь в Пяти Портах? А попробуй протянуть к ним руку! Все на учете. Каждого браконьера вешают. Я видел, как вздернули на виселицу отца шестерых детей только за то, что у него из ягдташа торчала пара длинных кроличьих ушей. Таковы вельможи. Кролик, принадлежащий лорду, дороже человеческой жизни... “Да, — задумчиво прошептал Гуинплен, — рай богатых создан из ада бедняков”.

Не будем проводить параллель, скольких голодных и бездомных можно накормить на ту сумму, в которую обходится, например, содержание авиатранспорта Президента или которая требуется для оплаты различных привилегий народных депутатов. Сделаем только ударение на том, что хоть в наше время, слава Богу, на виселице не вздернут, но за охоту или рыбную ловлю в своих угодьях украинские лендлорды жестоко избить могут, а за коммунальные долги или не возвращенный вовремя банковский кредит — вышвырнуть на улицу, лишив жилья и имущества без всякого сожаления или угрызений совести.

И еще одно сравнение. “При Иакове II молодой лорд-миллионер заставил хохотать весь Лондон: он ночью поджег для забавы чью-то лачугу; его объявили королем fun... Ночью, когда обыватели спали, члены Фен-клуба, представители высшей аристократии, бродили по Лондону, срывали с петель ставни, перерезали пожарные кишки, вышибали дно у бочек с водой, снимали вывески, топтали огороды, тушили уличные фонари, перепиливали столбы, подпиравшие ветхие стены домов, разбивали оконные стекла, в особенности в бедных кварталах... Если бы это проделывали бедняки, их сослали бы на каторгу, но этим занимается золотая молодежь”. Наша золотая молодежь развлекается еще круче, только и слышно, как детки богатых родителей кого-то избили, изнасиловали, сбили насмерть на своем авто, и им все сходит с рук. Простой обыватель за деяния гораздо меньшего формата получает по полной программе!

Воистину, прав был Екклесиаст, когда изрек: “Что было, то и будет; и что делалось, то и будет делаться, и нет ничего нового под солнцем”. Но, возможно, некоторым утешением послужит отрывок из стихотворения Брайанта, процитированный в еще одном бессмертном произведении — “Хижина дяди Тома” Гарриет Бичер-Стоу, ведь в нем тоже говорится о них и о нас.

Бог помнит о творимом зле

И знает горьким мукам счет.

За боль и слезы на земле

Сторицей небо воздает.

Елена ГОРДИЕНКО

01-03-2012 19:20

“Отверженные”

Бесспорно, любое произведение великого мастера Виктора Гюго — это бесценное наследие мировой литературы. Но, наверное, все-таки самым титаническим его трудом, наиболее глубокомысленным и философским, равно как и самым прекрасным и поэтическим, является роман “Отверженные”.

Столько вечных морально-этических и нравственных вопросов, актуальных и по сей день, поднимает автор в своей книге, над которыми рано или поздно придется задуматься хоть сколько-нибудь совестливому человеку, даже незнакомому с творчеством писателя, и о которых до сих пор спорят в христианском мире, тщетно пытаясь прийти к общему знаменателю. Например, все согласятся с тем, что воровство — это недостойный человека проступок, несовместимый с христианской этикой. Но по-христиански ли осудить человека, причем единственного кормильца, без которого семья наверняка погибнет, на каторгу на пять лет (плюс еще 14 за попытку бегства) лишь за то, что он, отчаявшись от безысходности, не ради спасения даже своей жизни, а ради умирающих от голода детей, крадет маленькую булочку? И вправе ли государство, не могущее обеспечить свой народ возможностью честным трудом зарабатывать на более-менее нормальный уровень жизни, как минимум чтобы красть не приходилось, выносить такой приговор? И не является ли этот проступок, совершенный во имя спасения других, в то время как человек осознает, что он, возможно, губит свою бессмертную душу, может быть, даже неким подвигом?

Далее, действительно ли милость превозносится над судом, как утверждает Библия, и на самом ли деле нужно отдать верхнюю одежду тому, кто захочет взять рубашку? Правильно ли поступил епископ Диньский, когда не выдал ограбившего его Жана Вальжана властям, более того, подарил ему все украденные вещи, да еще и прибавил к ним серебряные подсвечники, выкупив этим его душу у зла? Может быть, нужно было засадить его за решетку? Отправить на каторгу еще на пять, а лучше десять лет (как, возможно, сделали бы многие из нас)? Что это — укрывательство преступления и попустительство злу или благороднейшее движение самоотверженной души? А как часто мы готовы осудить, наказать своего ближнего за малейшую причиненную нам обиду!

Допустима ли ложь во спасение? Если нет, то почему Гюго говорит о монахине, которая единственный в своей жизни раз, причем дважды подряд, солгала, чтобы спасти Жана Вальжана от преследующего его полицейского надзирателя Жавера: “О святая девушка! Вот уже много лет, как тебя нет в этом мире; ты уже давно соединилась в царстве вечного света со своими сестрами-девственницами и братьями-ангелами. Да зачтется тебе в раю эта ложь!”? Впрочем, многие подобной чепухой себе головы не заморочивают и относятся к этому гораздо проще: для них солгать — что в воду плюнуть.

Поднимает автор и еще один довольно деликатный вопрос. Возможно, это безнравственно иметь внебрачного ребенка, но не более ли безнравственно для общества заклеймить оступившуюся женщину вечным позором, лишить ее последнего шанса трудовой и честной жизнью искупить ошибки юности, неизбежно обрекая тем самым на жизнь продажную и полную падений? Кроме того, почему за ошибки должна расплачиваться только она одна? Ведь отец ребенка виноват как минимум ровно настолько же, почему же тяжесть ответственности, даже в наше время, когда все-таки общество стало гораздо гуманнее и лояльнее, ложится в основном на плечи матери-одиночки? И все же как часто мы любим посплетничать и посудачить о чужой беде, поперемывать кому-то косточки...

Очень интересен изображенный в произведении духовный облик епископа Диньского, в котором воплотились представления Виктора Гюго о том, каким должен быть истинный священнослужитель, призванный нести Божью любовь людям. В отличие от многих нынешних священников (не важно — православных ли, католических или протестантских), разъезжающих в шикарных автомобилях, живущих в роскошных особняках и имеющих немалый доход, простой кюре Мириэль начал поприще епископа с того, что променял свой дворец, который “представлял собой огромное, прекрасное каменное здание”, на “тесный, низенький двухэтажный” больничный домик. А произошло это следующим образом: “Через три дня после приезда епископ посетил больницу, а затем попросил смотрителя пожаловать к нему. “...Послушайте, господин смотритель, вот что я хочу сказать, — продолжал он громче. — Тут, по-видимому, какая-то ошибка. Вас двадцать шесть человек, и вы ютитесь в пяти или шести маленьких комнатках. Нас же только трое, а места у нас хватит на шестьдесят человек. Повторяю, тут явная ошибка. Вы заняли мое жилище, а я ваше. Верните мне мой дом. Здесь же хозяева — вы”. Жалованье епископа составляло 15 тысяч ливров, из них на свои личные расходы он оставлял всего 1 тысячу (то есть даже меньше 10%), остальное отдавал на благотворительность (это вам не 1 копейка с каждой пачки памперсов!). Кроме того, епископ Диньский отказался от экипажа, чтобы деньги, получаемые на его содержание и разъезды, тоже отдавать бедным, больным и сиротам. “Что касается побочных епископских доходов — с церковных оглашений, разрешений, крестин, проповедей, венчаний и т.д., то епископ ревностно взимал деньги с богатых, но все до последнего гроша отдавал бедным”. Вот бы нынешним священнослужителям, взимающим, наоборот, деньги с бедняков, простых людей, и заискивающим перед власть имущими, брать с него пример!

В общем, есть о чем задуматься, читая и множество раз перечитывая книгу, а затронутых автором глубоких философских вопросов в произведении очень много, мы не рассмотрели и малой толики. Чтобы найти правильные ответы на эти вопросы, некоторым, возможно, понадобится вся жизнь, потому что с каждым годом мы по-другому смотрим на себя и окружающих и иначе оцениваем происходящее.

Елена ГОРДИЕНКО

Мой стих на страничке Pocketbook 

Краще без посередників

Корній Чуковський називав художній переклад «високим мистецтвом», Максим Рильський — «знаряддям поширення передових ідей і обміну культурними цінностями», а Олександр Сергійович Пушкін вважав, що «перекладачі — це поштові коні освіти». І вони, беззаперечно, мають рацію. Але ось що сказав про переклад Іван Сергійович Тургенєв: «Всякий перевод назначен преимущественно для незнающих подлинника. Переводчик не должен трудиться для того, чтоб доставить знающим подлинник случай оценить, верно или неверно передал он такой-то стих, такой-то оборот...»

У світлі цього є незрозумілим, чому наші діти мають вивчати Пушкіна, Лєрмонтова, Єршова та іже з ними виключно українською, тобто в перекладі? Адже якщо багато хто мріє вивчити англійську лише для того, щоб читати Шекспіра в оригіналі, то чому наші діти, які зазвичай російську дуже добре розуміють, змушені знайомитися з творами російських класиків не напряму, а через посередників? Перекладач бо ж завжди є лише посередником між автором та читачем, і, хоче він того, чи ні, залишає в перекладеному творі частку своєї особистості, натомість напевне губляться деякі цінні риси, притаманні оригінальному текстові, а отже, враження від твору, прочитаного мовою оригіналу і в перекладі, може докорінно відрізнятися, що призведе до хибного уявлення про творчість і взагалі особистість автора. Можна читати в перекладі, наприклад, Донцову чи там Марініну, там, як то кажуть, «если что-то и потеряется (у перекладі), то, поверьте, вы ничего не потеряете». Але якщо є така можливість великі безсмертні твори читати в оригіналі, то це завше краще. Так само як вивчати творчість Ван Гога чи Рафаеля і взагалі будь-якого мистця набагато ліпше за картинами-оригіналами, а не їхніми репродукціями, та ще й надрукованими просто з фотографій.

І чому ж у нашій шкільній програмі це так принципово і категорично? Чому, наприклад, вчитель не може запитати в учнів: «Діти, підніміть руку, хто з вас добре розуміє російську мову?» (Впевнена, у центральних та східних областях нашої країни таких дітей буде більшість.) «А якщо так, — чому б не міг продовжити вчитель, — ми прочитаємо з вами Єршова (чи Пушкіна) в оригіналі. Отже, “Конек-горбунок” (чи, наприклад, “Сказка о рыбаке и рыбке”)»? Безперечно, діти отримають справжнє задоволення від цих творів. Особисто я вважаю, щоб перекласти Пушкіна (або Єршова і т.д.) без шкоди для твору (а це не тільки текст, а й авторська інтенція, його стиль, художні засоби, які він використовує, стилістичні фігури твору, емоційний стан та характери персонажів, настрій усього твору та враження від нього), потрібно бути Пушкіним (або Єршовим і т.д.).

Якщо правда, що мова — то багатство людини, виходить, чим більше мов знає людина, тим вона багатша. Навіщо ж ми відбираємо такі скарби в наших дітей? Сам ж бо наш Великий Кобзар сім повістей та п’єсу “Назар Стодоля” російською мовою написав.

Інше діло — Західна Україна. Для її мешканців переклад російських класиків — це, можливо, єдиний спосіб з ними познайомитись. Але там, де діти знають і розуміють російську, чому б не дати їм такої нагоди зустрітися з автором віч-на-віч, без посередників? Або ж іще один варіант: чому б вчителеві не прочитати спершу дітям Пушкіна в оригіналі, а відтак нехай вони ще й з перекладом ознайомляться. Це також було б корисно. Можна було б навіть обговорити потім, чи вдалося перекладачеві цілком відтворити колорит твору та правильно передати враження від нього.

Обурив припис вчителя в читацькому щоденнику дитини: «Читаємо твори українською мовою». Там бо було записано: «А.Погорельский. “Черная курица, или Подземные жители”». Чи шукати десь у Інтернеті переклад цієї чудової казки? Знову ж таки, навіщо, якщо російську розуміємо добре? Чи якусь цьому творові заміну? Але ж це є унікальний і безцінний скарб літератури! Всеволодові Нестайку (за всієї моєї поваги до нього, а я вважаю, що з сучасних українських дитячих письменників він є один з кращих) все ж таки до Погорєльського далеко, утім, їх і порівнювати навіть не можна — різні епохи, різні стилі...

Знайшли такий вихід: російських класиків усе одно читаємо (і будемо читати) в оригіналі, а до читацького щоденника записуємо назву твору та ім’я автора українською. На такі от хитрощі доводиться пускатися через недоліки й категоричність нашої системи освіти.

Олена ГОРДІЄНКО

17-02-2012

Почувствуйте разницу!

Можно ли не полюбить эту прекрасную, цветущую, гостеприимную, знаменитую своими винами и сырами страну — Францию, побывав там хотя бы раз? Она приветливо встречает людей со всех концов земли, независимо от их возраста, цвета кожи, вероисповедания, социального положения и финансового состояния. Вот уж поистине свобода, равенство и братство — ее девиз.

Люди там очень простые, они не кичатся своим богатством, не пытаются затмить всех вокруг своими дорогущими автомобилями, супермодными мобильными телефонами или сверхсовременной техникой. И все — от мала до велика — очень приветливы и радушны! Мы с мужем еще ни разу не встретили ни одного нелюбезного француза, хотя побывали в этой замечательной стране не единожды. Впервые посетив Францию, мы, как Алиса в Стране чудес, не успевали удивляться и поражаться всему увиденному.

Кроме их такой непривычной для нас, простых смертных, вежливости, нас изумило море цветов: каждый уголок Франции, даже самый провинциальный городок (по крайней мере, те городки, в которых мы побывали, а мы посетили немало больших и маленьких городков и поселков на севере Франции), украшен цветочными клумбами, вазонами и горшками с цветами, которые выставлены просто вдоль улиц или возле домов и госучреждений, и никому, заметьте, не придет в голову их украсть. (Города, кстати, у них утопают в цветах круглый год, в холодное время высаживают морозостойкие сорта). Сами французы на наши восторженные возгласы лишь пожимают плечами: иначе и быть не может, мы же платим налоги, объясняют они. По той же самой причине у них ровные дороги (как говорит мой муж, у них на всю Францию три ямы) и потрясающая чистота кругом: люди просто платят налоги, которые доходят до цели своего назначения, а не оседают в карманах “ответственных” чиновников, как у нас. О том, что украинцы тоже платят налоги, а ничего подобного в Украине и близко нет, мы просто промолчали.

Конечно, что касается чистоты, здесь вопрос и в сознательности самих граждан. Ни один порядочный француз не позволит себе выбросить бумажку или выплюнуть жвачку просто под ноги. Кроме того, для мусора у них имеются разные баки, и люди со всей ответственностью сортируют мусор у себя дома, чтобы, не дай Боже, не выбросить стекло в урну для пластика или наоборот. Нам в этом отношении до них еще расти и расти!

В этот раз мы приехали не только проведать наших родственников (маму и сестричку), но и полюбоваться на нашу маленькую новорожденную племянницу. За право держать свою чудесную малышку на руках родителям пришлось побороться: им поставили диагноз бесплодие, и в течение 6 лет(!) они сдавали необходимые анализы, проходили всевозможные тесты, оперировались, принимали недешевые медикаменты, в общем, проходили очень дорогостоящий курс лечения, за которое, впрочем, они лично не заплатили ни цента: полностью все расходы в таких случаях берет на себя государство. (Вот как надо повышать уровень рождаемости в стране! У нас же, чтобы у здоровой беременной женщины просто роды приняли, нужно немалые деньги заплатить, не говоря уже о подобном лечении, — такое себе только единицы позволить могут. Наш глубокоуважаемый Президент обещал уровень рождаемости в стране поднять, однако воз и ныне там. Неудивительно, что рождаемость во Франции составляет 12,57 рождений на тысячу человек, в Украине же — всего 9,6 (по данным CIA World Factbook за 2009 год).

В Бретани, северном регионе Франции, омываемом водами Атлантического океана, уже больше десяти лет живет наша дорогая мама. Хоть она и украинка, во Франции ее приняли, как свою, окружили теплом и заботой. Несколько лет назад у нее обнаружили гепатит В с фиброзом печени III степени. С этого момента Французское государство ей, украинской гражданке, обеспечивает полный медицинский контроль и оплачивает все необходимое лечение. Так, ежедневно на протяжении 4 лет мама должна принимать лекарство Бараклюд, подавляющее разрушительный вирус. Стоимость одной упаковки этих таблеток — 528,91 евро. В коробке 31 таблетка — ровно на месяц. Это лекарство мама пьет уже 3 года, причем заказать его может в любой аптеке Франции, предоставив всего лишь копию рецепта и медицинскую страховую карточку. А теперь подумайте на минутку, сколько денег потратило Французское государство только на одну простую женщину, к тому же еще и не француженку! А что делает наше государство (правительство) для своих граждан? Не случайно продолжительность жизни во Франции — 81,09 года, в Украине — 68,46 (по данным того же CIA World Factbook).

К сожалению, в этот раз мы уже не застали в живых одну нашу знакомую — мадам Жермен. На девяностом году жизни у нее образовалась раковая опухоль. По желанию пожилой женщины после необходимой госпитализации ее отправили на реанимацию... к ней домой, куда было доставлено все нужное оборудование, дыхательный аппарат, больничная койка с поручнями для лежачего больного (после операции у мадам Жермен отказали ноги) и прочее. Кроме того, ежедневно в течение 7 месяцев (до самой ее смерти) к ней приходили: медсестра — измерять давление, следить за показаниями аппаратов и делать перевязки, санитарка, которая мыла и переодевала больную, меняла ей постель, и еще одна женщина, которая приносила еду и кормила свою подопечную. Думаю, излишне объяснять, что все это совершенно бесплатно. (Не правда ли, звучит, как сказка, просто не верится, что такое вообще возможно!) Так заботится о своих пенсионерах Франция. Совсем не в таких условиях уходят из жизни наши старички, а забота об умирающих, парализованных или лежачих больных ложится полностью и целиком на плечи их родственников. Конечно, во Франции все платят обязательные сборы на медицинское страхование, но, как нам сказали наши родственники, в процентном соотношении с их зарплатами это сущие пустяки. Ну и, конечно, пенсионные взносы, но их и наши пенсионеры тоже ведь платили, а что получили взамен? Что называется, почувствуйте разницу!

Так что французам легко быть любезными, гораздо больше ценятся украинские вежливость и радушие: если наш народ, живя в таких условиях, сумел их сохранить, значит, еще не все потеряно.

Елена ГОРДИЕНКО

31-07-2011